Чинне законодавство України не передбачає такого способу захисту порушеного права, як надання дозволу на вчинення правочину щодо нерухомого майна.
Постанова Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 641/7974/18.
Короткий огляд:
18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником 2/3 частки квартири, інша 1/3 частина квартири належить ОСОБА_2. Проживаючи за кордоном, ОСОБА_1 надав своїм представникам довіреність на продаж своєї частки квартири. Під час збору необхідних документів стало відомо, що відповідач без згоди позивача зареєстрував у спірній квартирі неповнолітніх дітей, у зв’язку з чим нотаріуси відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири. Представник позивача неодноразово звертався до соціальних служб із заявами про надання дозволу на продаж належної позивачу частки квартири, однак отримував відмови в розгляді вказаного питання. Відсутність дозволу на відчуження належної позивачу частки квартири порушує його права щодо розпорядження своїм майном, що стало підставою для звернення до суду.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в позові, суди виходили з того, що чинним законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти. Іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено.
Колегія суддів Верховного Суду не погодилася повною мірою з такими висновками судів попередніх інстанцій та зауважила, що ОСОБА_1 не є батьком неповнолітніх дітей, які проживають як члени сім`ї власника у спірній квартирі, тому згоди органу опіки і піклування на відчуження належної позивачу частки квартири не вимагалось.
Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборони на укладання договорів співвласником житлового приміщення, який не є батьком дітей на утриманні якого вони не перебувають.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом із власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Таким чином, неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 мають право лише на проживання у спірній квартирі, а тому їх житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.
Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Разом із тим такого способу захисту, як надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу органу опіки та піклування, чинним законодавством України не передбачено.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що нотаріуси відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи, а також на те, що неодноразово звертався до відповідних соціальних служб із заявами про надання дозволу органу опіки та піклування на відчуження належної йому частки квартири, однак отримував відмови на вказані звернення.
Проте матеріали справи не містять належних і достовірних доказів про оскарження рішень відповідних органів, а суд не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення, яке відповідало б закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції таких органів, оскільки такі дії виходять за межі його повноважень.
Дійшовши висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення, суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, відмовивши у задоволені позовних вимог з інших підстав.
Постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 року рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 липня 2019 року змінено, викладено їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 641/7974/18 (провадження № 61-15826св19) можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460761
Джерело:
Book photo created by freepik – www.freepik.com