В пошуках відповіді на це питання звернувся до практики Верховного суду України і знайшов дві постанови Касаційного цивільного суду, які прийняті з різницею в 10 днів та містять протилежні позиції з цього приводу.
Перша позиція: нотаріальне посвідчення обов’язкове.
Так, серед мотивів, з яких виходив Верховний Суд, та застосованих норм права в Постанові від 01 квітня 2020 року по справі № 754/1466/15-ц зазначено наступне:
«У період укладання оспорюваного договору купівлі-продажу (12 травня 1997 р.) існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.
За загальним правилом, право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором (частина перша статті 128 ЦК Української РСР), а відповідно до статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору.
Отже, положення статті 227 ЦК Української РСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний. Таким чином, договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку ( в нашому випадку квартири), укладений на біржі в простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним.»
Друга позиція: нотаріальне посвідчення НЕ обов’язкове.
В той же час, той же суд в Постанові від 10 квітня 2020 року по справі № 522/14088/17 зазначає наступне:
«Доводи касаційної скарги договір купівлі-продажу у 1995 року укладено з порушенням діючого законодавства, оскільки такий договір підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню не заслуговують уваги з наступних підстав.
Відповідно до вимог частини першої статті 227 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, договір купівлі-продажу квартири повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу).
Статтею 47 ЦК УРСР передбачена обов`язковість нотаріальної форми угоди і наслідки недотримання такої форми.
Відповідно до роз`яснень, які містяться у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів дійсними суди повинні з`ясувати чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи не втрачена така можливість.
Згідно із частиною другою статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (чинного на час укладення спірного договору купівлі-продажу квартири від 05 вересня 1995 року) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.»
Залишається питання: що з наведених позицій можна вважати сталою судовою практикою?
Фото: Designed by Freepik